Бойова медикиня з Полтавщини Ірина Бабич: Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти»

Ірина Бабич – медична сестра з Полтавщини з 40-річним досвідом роботи. Із 2015 року вона стала волонтеркою Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова й зараз рятує наших захисників і захисниць на найбільш небезпечних ділянках фронту. Медикиня має статус учасниці війни й відзначена низкою державних та недержавних нагород. Про її найскладніші евакуації та ставлення до жінок на фронті – далі в матеріалі.

Пані Ірина була активною учасницею Майдану, саме там їй довелося вперше побачити загиблих хлопців. Її тоді ще обурило, що не можна чинити так з беззбройними людьми. А коли чула від людей закиди, що війна почалася через «майданівців», то логічним рішенням для жінки було піти на фронт доброволицею.

Із 2015-го Ірина Бабич почала їздити на ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Відтоді до 2017 вона перебувала на ротаціях близько року. Півроку – в евакуаційному шпиталі в місті Часів Яр Бахмутського району Донецької області, а потім півроку – у «сірій» зоні. Із 2017-го бойові дії затихли, і жінка повернулася додому. Усе змінилося 24 лютого 2022 року.

– У перші дні повномасштабної війни я пішла в Полтавську ТРо як бойова медикиня. Весь час наполягала на тому, що хочу їздити на бойові завдання. Але мене поставили кухаркою, і я три місяці відпрацювала на кухні. Навчилася готувати на 120-150 осіб на польовій кухні. Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли. Особисто підходила до комбата, він навіть чути не хотів, – розповідає медикиня.

Згодом у пані Ірини з’явилася можливість звільнитися звідти за віком, і наступного дня жінка приєдналася до лав добровольців і доброволиць Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.

Ірина Бабич каже, що, на відміну від місцевої територіальної бригади, на фронті не відчувала до себе жодних упереджень. Навпаки бійці ставляться з гордістю та повагою до медиків-добровольців.

– Попри те, що ми доброволиці, в нас є чітке підпорядкування. Ми працюємо за протоколами. Втім у ЗСУ до нас більш прискіпливо ставляться. І в разі промаху скажуть: «Вибачте, ми обійдемося без вас». Тож не маємо права не встигнути евакуювати, щось зробити не так: віддаємо бійця стабілізованого й підготовленого, щоб його відразу могли забрати на операційний стіл, а потім транспортували далі, – розповідає медикиня.

За словами пані Ірини, медикам в умовах повномасштабної війни на фронті стало працювати набагато складніше. У 2014-2015 було більше стрілецьких і кульових поранень. Зараз же багато осколкових уражень. Бойові дії дуже жорстокі, це зовсім інша війна.

– У нас дуже динамічна й екстремальна робота. Учора евакуювали чотирьох поранених бійців, із них – двоє критичних. Але ми всіх довезли. Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти».
Як зазначає медикиня, часто, здавалося б, коли вже неможливо врятувати людину, це вдається зробити завдяки досвіду.

– Напевне, це приходить із досвідом, бо я тут уже майже рік. Загалом маю 40 років досвіду роботи медичною сестрою загальної практики Кобеляцької центральної районної лікарні. Із них близько 20 років я працювала в денному стаціонарі та поєднувала це з роботою на станції переливання крові, – говорить Ірина Бабич.

Жінка говорить, що не завжди комфортно працювати з парамедиками, по подекуди на фронт приїжджають романтики з купою теорії в голові й нульовою практикою.

– То мені з ними було складно, тому що коли ти поруч відчуваєш плече професійного медика, працювати набагато простіше. А коли починаєш пояснювати, то бракує часу, – розповідає пані Ірина.

За словами Ірини Бабич, на початку війни бракувало професійних медичних фахівців, і подекуди бойові медики працювали без відповідної освіти. Зараз же фахівців достатньо, але навантаження на них колосальне. За місяць інколи евакуюють до 100 людей.

– Я колись за день вивезла понад 20 осіб, то наприкінці вже нічого майже не розуміла. Писала введені препарати на руках бійців, бо просто не могла фізично тримати все в голові. До лісу ми їдемо півтори години, забираємо хлопців, потім відвозимо їх на пункт передачі та їдемо назад. І так інколи – кілька разів. Одна евакуація може тривати близько трьох годин, а в автівку ми найбільше 10 осіб беремо. У теорії – лише двоє лежачих, решта сидить. Хоча я колись і трьох вивозила, один поранений на підлозі лежав, бо всі тяжкі були, – розповідає медикиня.
Медики-добровольці часто потрапляють в небезпечні для життя ситуації. Одного разу їх обстріляли на пункті евакуації, адже він розташований дуже близько до лінії розмежування.

– Ми просто не могли вийти з бліндажу. Влучань не було, слава Богу, але по нашому квадрату відпрацювали дуже щільно, – розповідає Ірина Бабич.

Часто медикиням доводиться не лише надавати невідкладну допомогу, а й працювати на фронті якоюсь мірою психологами, і дорога під час евакуації бійців здається надто довгою.

– Ми возимо і поранених, і «двохсотих». Якщо приїжджаємо на пункт евакуації, то забираємо всіх, бо це ліс, і там немає можливості залишати загиблих. Пам’ятаю, як везла 20-річного хлопця з пораненням руки й 19-річного «двохсотого». Це був його друг. І боєць так плакав, що ми посадили його в кабіну і ввели заспокійливе. Усю дорогу намагалася говорити з ним, було тяжко, – розповідає пані Ірина.

Іншого разу медики везли хлопця з контузією очей і його «двохсотого» побратима. Боєць нічого не бачив і постійно запитував: «А мого товариша забрали? Він живий?» Загиблий лежав поруч, а добровольці не могли про це сказати пораненому.

– А зовсім недавно евакуйовували п’ять чи шість осіб. І там також був загиблий. Тяжкі хлопці лежали на каталках, інші їхали сидячи. Між ними довелося покласти «двохсотого». Хлопець біля дверей сидів і плакав. Я запитала: «Тобі боляче?» Він відповів: «Ні, це мій друг». Ми з ним говорили дорогою, світло в автівці вимкнули, бо зона прострілювалася (для роботи ми надягаємо на голови ліхтарики або ж сидимо зовсім поночі). Коли доїжджали до Лимана, я відчула, як хлопець шукав мою руку. Він її потиснув і просто сказав «Дякую», – розповідає медикиня. – Ми їх завжди слухаємо, заспокоюємо, говоримо з ними. «Я житиму?» – «Так, житимеш. Ми тебе довеземо». Розпитуєш про сім’ю і бачиш, як починають світитися очі. Відволікаєш, а сама думаєш: «Боже, швидше б ця дорога закінчилася». За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся.
Пані Ірина говорить, що до смертей адаптувалася ще з часів Майдану. А в добровольців на фронті немає депресії, хто не витримує – той не витримує. Є люди, які приїжджають, розуміють, що це не їхнє й не повертаються.

– Не знаю, що робитиму, коли закінчиться війна: плакатиму чи сміятимуся, але просто так це не мине. Гадаю, нам усім буде дуже тяжко після перемоги. Психологам не бракуватиме роботи на десятки років…– каже доброволиця.