Подивитись на Полтаву з дзвіниці Успенського собору: враження від першої екскурсії

Піднятись на дзвіницю, побачити зблизька дзвони, пройти вузенькими сходами, раніше доступними лише дзвонарю і служителям церкви, побачити унікальний краєвид – таку можливість отримали полтавці до Дня Конституції.
Першу екскурсію провів особисто митрополит Полтавський та Кременчуцький Федір. На неї прийшли і журналісти.

Відвідати екскурсію можна лише за попереднім записом. Вартість – донат для ЗСУ. Учасникам проводять інструктаж з техніки безпеки.

Ми збираємось біля дзвіниці, готові підніматись на гору. Люди обговорюють, що начебто планувалось відкрити дзвіницю для відвідувань, ще до вторгнення, але поки не змінили настил підлоги з дерев’яного на металевий – відвідувачів не пускали. До нас підходить Митрополит і пропонує спочатку зайти до собору.

Полтавці ще пам’ятають, як років 20 тому на місці собору була порожня галявина, адже радянська влада у 1935 знесла собор, лишилась цілою лиш дзвіниця. І з якими труднощами і скандалами у Полтаві будували собор заново.

 – На цьому місці було кілька церков. Перша з’явилась у 17 столітті, дерев’яна, її потім розібрали і передали у село Івашки, де вона продовжила служити. А замість неї у Полтаві козацька старшина збудувала нову, – розповідає митрополит Федір.

– А владика гарний «екскурсовод», – обговорює хтось поруч зі мною.

Владика Федір розповідає тим часом про те, як вдалось за радянської влади уберегти місце, де стояв собор, від забудови: цей випадок описав у мемуарах архітектор Вайнгорт. На місці зруйнованого собору місцеві чиновники хотіли збудувати гаражі. І якимось дивом молодому Вайнгорту вдалось їх переконати цього не робити.

«Ти архітєктор ілі архімандріт?» – наостанок виплюнув Вайнгорту секретар обкому партії, грюкнув дверима «Волги» і поїхав. Але більше на галявину, де у 2000 році таки звели собор, ніхто не претендував.

– Історія віднови собору непроста. Ініціатором відбудови був очільник міста Анатолій Кукоба. Він навіть добився, щоб собор визнали пам’яткою історії, яка має визначне культурне значення. Тут мало бути навіть якесь державне фінансування, але, на жаль, з цього нічого не вийшло і підприємці, так би мовити під тиском Анатолія Кукоби, відбудували цей храм.

Полтавці, напевно, чули історію про те, що собор мав бути вищим. Будували його за кресленнями архітектора Валерія Тригубова, щоб зробити точну копію попереднього собору. Але потім щось пішло не так – і як результат, собор метрів на 10 метрів нижчий від того, яким би мав бути.

– Але, слава Богу, він є, у 2004 році він уже мав зовні обриси собору, хоча всередині ще був будівельний майданчик. Богослужіння тоді проходили у дзвіниці, яку передали українській православній церкві київського патріархату. Це була єдина українська громада у Полтаві! Потім з’явилась Покровська громада на Садах-2. Всього 2 українські церкви були у Полтаві колись, решта – московський патріархат, – розповідає Владика Федір.

Цікаве про Собор

Ми дізнаємось, що у соборі ще є нижній храм, там теж колись буде ремонт і відкриють для відвідувачів. Нам пропонують подивитись уважніше на іконостас. Він один з найбільших в Україні. Його ширина – 18 м, висота 12,5 м. Вирізьбили іконостас полтавські майстри у стилі пізнього українського бароко.

Нам підказують, як краще роздивлятись іконостас:
У намісному ряду іконостасу центральні ікони: Спаситель і Богородиця. Біля них – важливі святі, у соборі нашому це – свята великомучениця Варвара, святитель Миколай чудотворець і священномученик Макарій. До речі, якщо в руках у святого на іконі хрест – це ознака його мученичества, коли люди свідчили про свої переконання ціною власного життя. Крайня права ікона у першому ряду зазвичай – це ікона, на честь якої збудовано цей храм. Собор носить назву Успенський, отже має бути ікона Успіння святої Богородиці (правда, вона трішки не там висить, так сталось).

У другому ряду іконостасу зображено 12 найважливіших свят: тут можна побачити такі сюжети як Преображення Господнє, Вознесіння, Успіння, Різдво Богородиці. 
У третьому ряду іконостасу зображено 12 апостолів. Є цікава особливість – апостол Петро (той, що з ключами) чомусь дуже схожий на художника-львів’янина, який писав ці ікони. Кажуть, він усі б ікони писав схожими на себе, але його переконали таки зробити святих старшими і не на одне лице. Іконописець погодився, але Петра таки лишив собі подібним.

Обов’язково: як будете у соборі – подивіться на саму верхівку іконостасу – там герб України. Це поки що єдиний в Україні іконостас, в який вмонтовано державний символ України.

В самому нижньому ряду іконостасу – сюжетні ікони. Зокрема, про турецьку галеру з жовто-блакитними вітрилами, де 25 років веслував рабом український гетьман Самійло Кішка, який потрапив у полон до турків. Він не прийняв іслам навіть за обіцянки кращого статусу, а просив святого Миколая допомоги. І таки вдалось йому здійняти повстання і разом з поневоленими козаками пригнати турецьку галеру до Києва. Там на знак вдячності Самійло Кішка збудував храм Миколи доброго (на жаль, храм не зберігся, є лише дзвіниця).

Підйом на дзвіницю

По дорозі до дзвіниці митрополит Федір показує на стіну дзвінниці і розповідає, що у її стіні у 1991 знайшли ікону. Тобто у радянські часи, коли все руйнували і нищили, хтось вирішив врятувати ікону, поставив її у нішу в церкві і заклав. Кажуть, там була ще й записка.

Вузьким коридором піднімаємось на другий поверх. Перше зупинка біля дивного інструменту:

– Наша дзвіниця поєднує релігію і науку, – розповідає Владика Федір. – Перед вами дослідний зразок: український маятниковий інструмент, який винайшов полтавський винахідник Адам Гожий. Це наш прихожанин, співробітник полтавської обсерваторії.

Інструмент запатентовано, можливо, це початок фундаментальної науки і дослідження сили Коріоліса, яку людина може використати у своїх інтересах.

Піднімаємось на поверх, де у 18 столітті висіли дзвони. Один з них, дзвін Кизи-Кирмен козаки вилили з турецьких гармат. Наразі тут його копія, а сам дзвін у музеї. Але можна побачити оригінальні дерев’яні балки, на яких висіли дзвони.

– Ось на цьому місці стояв дзвонар, – розповідає митрополит Федір. – Звук був дуже потужний, і це був певний набір звуків, люди чули дзвін і розуміли, коли когось хоронять, коли – свято, коли – служба починається, коли – Євангеліє читають у церкві.

Поверхом вище бачимо сучасні дзвони, вилиті на Полтавському тепловозоремонтному заводі, там колись була майстерня. Дзвони з електромолотками, працюють автоматично. На початку російського вторгнення їх вмикали замість сирен, поки не налагодили систему оповіщення у місті.

Дерев’яні підвіконня на оглядовому майданчику ремонтували так, щоб було максимально автентично, щоб нічого не порушити. Звідси відкривається красивий вид на монастир, університет, собор та круглу площу.

Владика каже, що коли осінню опаде листя, вид буде більш повним. А ще можна подивитись на стіни, там збереглись графіті. Люди, які відвідували дзвіницю у різний час, вишкрябували хрестики. Але були і колоритні написи на зразок «тут був Олег Лисий»…

Над нами лишається ще один поверх, але поки що туди відвідувачів не пускають, споруда ще у ремонті.

– А тепер: хто прочитає «Отче наш» напам’ять – покажемо дорогу вниз, – жартує владика Федір.

Жарти-жартами, але ми всі хором читаємо молитву і з відчуттям інтелектуального просвітлення повертаємось на землю.